Додаток 1. Порівняльна таблиця текстових запозичень в дисертації: Ющенка П.А. «Києворуська спадщина в історичній пам'яті українського суспільства (ХІІ – початок ХХІ ст.)», поданій на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю « 07.00.01 – історія України» та захищеної 12 вересня 2019 р. у спеціалізованій вченій раді Д 26.053.02 Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. Примітка: Голубим кольором позначено текстові збіги, жовтим – частини, що піддалися рерайтинґу. В таблиці наведено далеко не повний список прикладів академічного плагіату, які є в цій дисертації. Ющенко П.А. «Києворуська спадщина в історичній пам'яті українського суспільства (ХІІ – початок ХХІ ст.)», дисертація, подана на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю « 07.00.01 – історія України», захищена 12 вересня 2019 р. у спеціалізованій вченій раді Д 26.053.02. C. 130 Перші держави на території Східної Європи являли собою певні архаїчні утворення, які характеризує наявність певної групи людей, що використовують силу з метою домогтися підкорення своїм командам й претендує на право командувати і право підкоряти, тобто право на те, щоб бути легітимною. Оця друга риса є особливо важливою, бо дозволяє встановити чітку відмінність між бандою грабіжників і «державним апаратом». Власне держава й відрізняється від вождества тим, що зародкові органи управління у цьому політичному союзі трансформуються в спеціалізований бюрократичний апарат, заснований на позакланових зв’язках[501, c. 29]. 501. Ричка В. М. «Вся королівська рать» (Влада Київської Русі). К.: Інститут історії України. 2009. 180 с. Примітка Запозичений текст не взято в лапки, і піддано рерайтингу. С. 131 Тому для стародавніх книжників-літописців поява князівської влади рівнозначно початку дійсності, початку власної історії, яка вимірювалася ними «від початку міста», тобто асоціювалась з Ричка В. М. «Вся королівська рать» (Влада Київської Русі). К.: Ін-т історії України НАН України, 2009. 180 с. C. 28-29 Стосовно ранньосередньовічної Русі визначають дві спільні характерні для неї риси. Це наявність певної групи людей, що використовують силу з метою домогтися підкорення своїм командам й претендує на право командувати і право підкоряти, тобто на те, аби бути легітимною. Оця друга риса являє відмінність між бандою грабіжників і «державним апаратом». Власне держава й відрізняється від вождества тим, що зародкові органи управління у цьому політичному союзі трансформуються в спеціалізований бюрократичний апарат, заснований на позакланових зв’язках. С. 16. Для стародавніх книжників—літописців поява князівської влади рівнозначно початок дійсності, початку власної історії, яка вимірювалася ними ab urbe condita – тобто, від початку міста. конкретним історичним міфом про певний богообраний народ і певне богообране місто. Для багатьох народів до новітньої доби, як зауважує відомий англійський соціолог Ентоні Д. Сміт. Межа між міфом та історією була розмита, а то й узагалі не існувала: «Навколо ядра добре засвідчених подій з готовністю наростають драматичні оповідки про минувшину, що здобувають широку довіру і служать теперішній, або майбутній меті ... міфи про заснування політичних утворень, визволення, міграцію та вибір беруть якусь історичну подію за вихідний пункт для дальшої інтерпретації і доповнення новими подробицями»[501, c. 16]. Примітка Запозичений текст не взято в лапки, і піддано рерайтингу, частину тексту, де цитується джерело, викинуто. C. 132-133. Вміщена у недатованій частині «Повісті временних літ» епонімічна легенда про заснування Києва Києм, Щеком і Хоривом сповіщає нам не тільки і не стільки про народження міста, скільки про походження місцевої князівської влади та встановлення цивілізаційного ладу (порядку) в Поляно-Руській землі. Літописець вигідно вирізняє, невловимих за археологічними даними полян з-поміж інших східнослов’янських племінних княжінь, що утворили підвалини середньовічної Київської держави. /випущено фрагмент тексту В. Рички, де була цитата джерела/В літописі відкривається експлікація ідеї про одвічну богообраність та призначення Києва стати престолом царства всієї Русі: «Да даст тебе Господь смисл и разум, и поставит тебя над Израилем». Адже, київські поляни, у візії нашого літописця, то і є сучасна йому Русь: «oже нынn зовомая Русь». Обґрунтовуючи легітимне походження стольного граду Русі та її правлячої династії, він наголошує на тому, що фундатором останньої був не якийсь там перевізник через Дніпро як подейкують невігласи, а правдивий князь-достойник племінного княжіння полян./випущена цитата джерела/ Тим самим підкреслюється, що заснування Києва ніби сталося з благословення володаря царгородського престолу – міфічного глави сім’ї усіх християнських народів тогочасного світу. В такий спосіб першовитоки стольного граду Русі та її правляча Вітчизняна літописна традиція не випадково розпочинається словами: «Се повҍсти времҍньных лҍт, откуду есть пошла Руская земля· кто въ Киевҍ нача первҍе княжити и откуду Руская земля стала есть». Для багатьох народів доновітньої доби, як зауважує відомий англійський соціолог Ентоні Д. Сміт, межа між міфом та історією була розмита, а то й узагалі не існувала: «Навколо ядра добре засвідчених подій з готовністю наростають драматичні оповідки про минувшину, що здобувають широку довіру і служать теперішній, або майбутній меті. ...міфи про заснування політичних утворень, визволення, міграцію та вибір беруть якусь історичну подію за вихідний пункт для дальшої інтерпретації і доповнення новими подробицями». c. 16-17. Вміщена у недатованій частині «Повісті временних літ» епонімічна легенда про заснування Києва Києм, Щеком і Хоривом сповіщає нам не тільки і не стільки про народження міста, скільки про походження місцевої князівської влади та встановлення цивілізаційного ладу (порядку) в Поляно-Руській землі. Літописець вигідно вирізняє, невловимих за археологічними даними полян з-поміж інших східнослов’янських племінних княжінь, що утворили підвалини середньовічної Київської держави: «бяху мужи мудри и смыслени, и нарицахуся Поляне· от нихже есть Поляне в Киевҍ и до сего дне». Цими словами, гадаю, й відкривається експлікація ідеї про одвічну богообраність та призначення Києва стати престолом царства всієї Русі: «Да даст тебе Господь смысл и разум, и поставит тебя над Израилем». (1 Пар. 22, 12). Адже, київські поляни, у візії нашого літописця, то і є сучасна йому Русь: «яже нынҍ зовомая Русь». Обгрунтовуючи легітимне походження стольного граду Русі та її правлячої династії, він наголошує на тому, що фундатором останньої був не якийсь там перевізник через Дніпро як подейкують невігласи, а правдивий князь-достойник племінного княжіння полян: «аще бо бы перевозникъ Кий· то не бы ходилъ Царюгороду но се Кий княжаше в родҍ своемь· и приходившю ему династія пов’язувалися узами спіритуального споріднення з візантійським імператорським домом. В києвоцентричній візії історії свого народу, смерть князя Кия та його братів виступає у світосприйнятті старокиївського літописця переломною її віхою. По C. 133 сих літах, зауважує автор «Повісті временних літ», стали зазнавати поляни утисків з боку сусідніх східнослов’янських племен, а згодом й чужинців[501, c. 17]. Примітка Запозичений текст не взято в лапки, і піддано рерайтингу, частину тексту, де цитуються джерела, викинуто. С. 133. Отже, в політико-ідеологічних уявленнях ХІ–ХІІ ст. середньовічних книжників-історіографів визначальною була тема богообраності Поляно-Руської землі Русі (бо поляни то «яже ныне зовомая Русь»). Цю тему і розвиває літописне Сказання про хозарську данину, де ознакою такої богообраності є мотив мечів обосічних, запозичений літописцем із Книги Псалмів (Пс. 149, 4-9). Ось чому, оповідаючи про ранню історію Русі й походження правлячого київського дому давньоруський книжник аж ніяк не міг обійти своєю увагою питання про етимологію назви її стольного граду бо середньовічна етимологія ніколи не буває випадковою. На думку французького історика і культуролога Бернара Гене, «Слово так тесно связано с вещью, что объяснить имя человека или название места – значит уже разоблачить природу этого человека или этого места, предсказать их судьбу. Так простая деривация (оставляя в стороне вопрос, признает ли ее современная наука) может послужить народу основанием для гордости. Таке пов’язання виникнення стольного граду Русі та його гаданого фундатора узами співпричетності з візантійським імператорським домом мало обґрунтувати думку про те, що «народження» Києва і Києворуської держави сталося нібито з благословення володаря царгородського пре столу – беззаперечного суверена усієї християнської ойкумени[501, c. 18-19]. Примітка ко царю· Якоже сказають· Яко велику честь приЯлъ от царя· при которомь приходивъ цари». Тим самим підкреслюється, що заснування Києва сталося ніби з благословення володаря царгородськ ого престолу — міфічного глави сім’ї усіх християнських народів тогочасного світу. В такий спосіб першовитоки стольного граду Русі та її правляча династія пов’язувалися узами спіритуального споріднення з візантійським імператорським домом. В києвоцентричній візії історії свого народу, смерть князя Кия та його братів виступає у світосприйнятті старокиївського літописця переломною її віхою. По сих літах, зауважує автор «Повісті временних літ», стали зазнавати поляни утисків з боку сусідніх східнослов’янських племен, а згодом й чужинців С. 18-19. В політико-ідеологічних уявленнях ХІ–ХІІ ст. середньовічних книжників-історіографів визначальною була тема богообраності Поляно-Руської землі Русі (бо поляни то «яже ныне зовомая Русь»). Цю тему і розвиває літописне Сказання про хозарську данину, де ознакою такої богообраності є мотив мечів обосічних, запозичений літописцем із Книги Псалмів (Пс. 149, 4–9). Ось чому, оповідаючи про ранню історію Русі й походження правлячого київського дому давньоруський книжник аж ніяк не міг обійти своєю увагою питання про етимологію назви її стольного граду бо середньовічна етимологія ніколи не буває випадковою. На думку французького історика і культуролога Бернара Гене, «Слово так тесно связано с вещью, что объяснить имя человека или название места — значит уже разоблачить природу этого человека или этого места, предсказать их судьбу. Так простая деривация (оставляя в стороне вопрос, признает ли ее современная наука) может послужить народу основанием для гордости (Див.:Гене Бернар. История и историческая культура средневекового Запада /Пер. с фр. — М., 2002. — С. 218). Таке пов’язання виникнення стольного граду Русі та його гаданого фундатора узами співпричетності з візантійським імператорським домом мало обгрунтувати думку про те, що «народження» Києва і Києво-Руської держави сталося нібито з благословення володаря 1. Запозичений текст не взято в лапки. 2. Текст цитати із Б. Гене, якого процитував В. Ричка за російським перекладом, теж включений до тексту П. Ющенка, із тими ж скороченнями, які є в монографії В. Рички, але без посилань на самого французького історика, чи будь-кого, і навіть без лапок, що його закривають, далі просто йде наступне речення із запозиченого тексту В. Рички. Ющенко П.А. «Києворуська спадщина в історичній пам'яті українського суспільства (ХІІ – початок ХХІ ст.)», дисертація, подана на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю « 07.00.01 – історія України», захищена 12 вересня 2019 р. у спеціалізованій вченій раді Д 26.053.02. С. 134. Напівлегендарний прихід до Києва воєвод Рюрика (його «мужей») датується 882 р. «Повість временних літ» веде далі: «Аскольдъ же и Диръ остаста въ градe семь, и многи варягы съвокуписта, и начаста владeти Польскою [Полянською] землею; Рюрику же княжащу в Новeгородe». Із того часу книжники у своїх текстах завжди називають імена князів, чільних постатей історичного процесу. Розповідаючи про події в Полянській землі та світі, Нестор мовить: «Иде Асколдъ и Диръ на Греки», але не «идоша поляне на Грекы», як могло бути сказано ним про події недавнього минулого. Наступне утвердження Рюриковичів у Києві, проголошення міста столицею Русі інституціонувало князівську владу, зробило її спадковою, тоді як в родоплемінному суспільстві влада вождів переходила не до їхніх найближчих родичів, а належала людям із верхівки їхнього роду або племені. У спадковості влади наука вбачає одну з ознак державності. У літописній розповіді про прибуття Олега до Києва з Півночі свідомо проводиться ідея спадковості влади князя. Він вищий від місцевих князів, бо є наступником князя Рюрика: «Вы нeста князя, ни рода княжа, но азъ есмь роду княжа», и вынесоша Игоря: «А се есть сынъ Рюриковъ». Цими словами наголошується на вищій обраності людей, котрі належали до князівського роду. Попередник Нестора, складач Найдавнішого Київського ізводу (1037-1039 рр.), реконструйованого О.О. Шахматовим, теж відстоював думку про законність і спадковість влади Аскольда й Діра, задля чого царгородського престолу — беззаперечного суверена усієї християнської ойкумени. Котляр М.Ф. Еволюція суспільного життя Київської Русі (до середини ХІІ ст.). Український історичний журнал, 2015, № 3. С. 21-36. С. 27. Сповістивши під напівлегендарним 882 р. про прихід до Києва воєвод Рюрика (його «мужей»), «Повість временних літ» веде далі: «Аскольдъ же и Диръ остаста въ градe семь, и многи варягы съвокуписта, и начаста владeти Польскою [Полянською] землею; Рюрику же княжащу в Новeгородe». Із того часу книжники у своїх текстах завжди називають імена князів, чільних постатей історичного процесу. Розповідаючи про події в Полянській землі та світі, Нестор мовить: «Иде Асколдъ и Диръ на Греки», але не «идоша поляне на Грекы», як могло бути сказано ним про події недавнього минулого. Наступне утвердження Рюриковичів у Києві, проголошення міста столицею Русі інституціонувало князівську владу, зробило її спадковою, тоді як в родоплемінному суспільстві влада вождів переходила не до їхніх найближчих родичів, а належала людям із верхівки їхнього роду або племені. У спадковості влади наука вбачає одну з ознак державності. У літописній розповіді про прибуття Олега до Києва з Півночі свідомо проводиться ідея спадковості влади князя. Він вищий від місцевих князів, бо є наступником князя Рюрика: «Вы нeста князя, ни рода княжа, но азъ есмь роду княжа», и вынесоша Игоря: «А се есть сынъ Рюриковъ». Цими словами наголошується на вищій обраності людей, котрі належали до князівського роду. Попередник Нестора, складач Найдавнішого Київського ізводу (1037– 1039 рр.), реконструйованого О.О.Шахматовим, теж відстоював думку про проголосив їх ... наступниками Кия, Щека і Хорива: «И по сихъ законність і спадковість влади Аскольда й Діра, задля чого братьи княжаста Кыеве Асколдъ и Диръ и беаста владеюща проголосив їх ... наступниками Кия, Щека і Хорива: «И по сихъ Полями»[314, c. 27]. братьи княжаста Кыеве Асколдъ и Диръ и беаста владеюща Полями (полянами – М.К.)» 314. Котляр М.Ф. Еволюція суспільного життя київської русі (до середини ХІІ ст.). Український історичний журнал. 2015. №3. С. 2136. Примітка Запозичений текст не взято в лапки, і трохи піддано рерайтингу. Ричка В. М. «Вся королівська рать» (Влада Київської Русі). К.: С. 134. (продовження) На думку Б. М. Флорі, «підкреслюється роль князівської влади як Ін-т історії України НАН України, 2009. сили, яка гарантує встановлення і збереження суспільного порядку. С. 19-20. Разом з тим князівська влада виступає як зовнішня сила, що піднялася У ньому, на думку Б. М. Флорі, «підкреслюється роль князівської над міськими общинами через що вона здатна виповнити це влади як сили, яка гарантує встановлення і збереження суспільного завдання... влада виступає тут не як творець, а скоріше як захисник, порядку. Разом з тим князівська влада виступає як зовнішня сила, гарант збереження вже існуючих правових норм». що піднялася над міськими общинами через що вона здатна виповнити це завдання... влада виступає тут не як творець, а Примітка Тут переписана цитата із Б.М. Флорі, яку цитував В. Ричка в своїй скоріше як захисник, гарант збереження вже існуючих правових роботі, вона взята в лапки, як це було у В. Рички, але жодного норм»36. посилання на Б.М. Флорю, чи на В. Ричку, не проставлено, що власне є порушенням правил цитування джерел у наукових роботах. Ющенко П.А. «Києворуська спадщина в історичній пам'яті Котляр М.Ф. Еволюція суспільного життя Київської Русі (до українського суспільства (ХІІ – початок ХХІ ст.)», дисертація середини ХІІ ст.). Український історичний журнал, 2015, № 3. доктора історичних наук: «07.00.01 – історія України», захищена 12 С. 21-36. вересня 2019 р. С. 135. С. 27-28. У 850-х рр. на Середній Наддніпрянщині існувало протодержавне У 850-х рр. на Середній Наддніпрянщині існувало протодержавне об’єднання східних слов’ян. Історики й археологи найменували його об’єднання східних слов’ян. Історики й археологи найменували «Руською землею». Злиття союзів племен і згуртування їх у цій його «Руською землею». Злиття союзів племен і згуртування їх у «Руській землі» в етнокультурну спільність не відбилось у писемних цій «Руській землі» в етнокультурну спільність не відбилось у джерелах. Неодноразово робилися спроби дослідити й визначити її на писемних джерелах. Неодноразово робилися спроби дослідити й археологічному матеріалі. Вони потребують продовження і визначити її на археологічному матеріалі. Вони потребують конкретизації. Проте літописи дають деякі підстави припускати продовження і конкретизації. Проте літописи дають деякі підстави виникнення першої східнослов’янської протодержави саме на припускати виникнення першої східнослов’янської протодержави середину ІХ ст. (князівство Аскольда й Діра). Однак феодальні саме на середину ІХ ст. (князівство Аскольда й Діра). Однак відносини зароджуються в регіоні на кінець Х ст. Тому утворення феодальні відносини зароджуються в регіоні на кінець Х ст. Тому державності та становлення князівської влади там розпочалось і тривалий час проходило в умовах родоплемінного суспільства. Навіть якщо назвати те суспільство перехідним від родоплемінного до феодального ладу, доводиться визнати, що паростки нового соціального укладу тоді ледь пробивалися, не змінюючи хоч трохи його суспільно-економічної суті[329, c. 28]. 329. Крутенко Н. Г. Анна Ярославна. К., Пульсари. 2011. 140 с. Примітка 1. Запозичений текст не взято в лапки. 2. Посилання на працю: Крутенко Н. Г. Анна Ярославна. К., Пульсари. 2011 - фальшиве, насправді запозичений фрагмент тексту належить М.Ф. Котляру. Ющенко П.А. «Києворуська спадщина в історичній пам'яті українського суспільства (ХІІ – початок ХХІ ст.)», дисертація доктора історичних наук: «07.00.01 – історія України», захищена 12 вересня 2019 р. С. 137. Візантійські й інші далекі походи Русі ІХ-Х ст. сприяли інституалізації князівської влади, її внутрішній організації та структуризації./звідси з тексту В. Рички вирізано фрагмент про М. Грушевського, який вставлено знизу в текст/ Влада князя ще не була настільки одноосібною, що він змушений був рахуватися з військовополітичною міццю, на яку спиралася влада місцевих племінних князів. Ось чому від імені цього «княжжя» вони укладають угоди з Візантією, спільно ведуть міжнародну торгівлю та вирішують інші важливі питання внутрішньополітичного життя. Київська Русь кінця ІХ – початку Х ст. була відтак своєрідною політичною асоціацією «світлих і великих» князів та «великих бояр», що «сиділи» по градам і перебували «під рукою» у великого князя київського[501, c. 38]. Як зауважував М.С. Грушевський, «сі походи, що були вінцем тодішньої дружинної організації, злучали в одне тіло всю дружинну верству, розкидану по цілому просторі держави, давали відчути одність державної організації, і тим були для неї дуже корисні. Не диво, що сі походи повторялися досить часто, поки не отяжіла державна організація, ставши більше диференційованою, глубше утворення державності та становлення князівської влади там розпочалось і тривалий час проходило в умовах родоплемінного суспільства. Навіть якщо назвати те суспільство перехідним від родоплемінного до феодального ладу, доводиться визнати, що паростки нового соціального укладу тоді ледь пробивалися, не змінюючи хоч трохи його суспільно-економічної суті. Ричка В. М. «Вся королівська рать» (Влада Київської Русі). К.: Ін-т історії України НАН України, 2009. С. 38-39. Візантійські й інші далекі походи Русі ІХ–Х ст. сприяли інституалізації князівської влади, її внутрішній організації та структуризації. Як зауважував М. С. Грушевський, «сі походи, що були вінцем тодішньої дружинної організації, злучали в одне тіло всю дружинну верству, розкидану по цілому просторі держави, давали відчути одність державної організації, і тим були для неї дуже корисні. Не диво, що сі походи повторялися досить часто, поки не отяжіла державна організація, ставши більше диференційованою, глубше розгалуженою» . Київські правителі змушені були ще рахуватися з військовополітичною міццю, на яку опиралася влада місцевих племінних князів. Ось чому від імені цього «княжжя» вони укладають угоди з Візантією, спільно ведуть міжнародну торгівлю та вирішують інші важливі питання внутрішньополітичного життя. Київська Русь кінця ІХ — початку Х ст. була відтак своєрідною політичною асоціацією «світлих і великих» князів та «великих бояр», що «сиділи» по градам і перебували «під рукою» у великого князя київського. розгалуженою»[183, c. 428]. 183. Грушевський М. Історія України-Руси.Том І.Нью-Йорк: Книгоспілка. 1954. 648 с. Примітка 1. Запозичений текст не взято в лапки, і піддано рерайтингу, окремий фрагмент із тексту В. Рички, де той цитував М. Грушевського, П.Ющенко вирізав із більшого тексту,і перенісши його в свій текст, поставив нижче, відповідно проставивши посилання на самого Грушевського. С. 141-142. Статусні відмінності та первісні словесні звороти, що відбивали престижне становище київського князя у середовищі аристократичної верхівки засвідчує, зокрема, русько-візантійська угода 911 р., у якій Олега названо великим князем. Водночас формувалася й система знаків (інсигній) князівської влади, виокремлювалися певні предмети, використання яких було прерогативою верховної влади. Поява зображень так званих «знаків Рюриковичів», зокрема, на металевих трапецієвидних підвісках, які слугували своєрідними вірчими знаками київського правлячого дому простежується за археологічними матеріалами з часів правління Олега та Ігоря, а джерела звичаю їх використання здогідно виявляються у скандинавському середовищі. Основним елементом сфрагістичної емблеми київських володарів стали зображення князівської тамги на монетах, перснях, висячих свинцевих печатках, що первісно мали форму двозубця. Оскільки форма цього знаку з часу його виникнення й до 80-х рр. Х ст. залишалась незмінною (впродовж майже цілого століття двозубець передавався у спадок від покоління до покоління великих київських князів) О. О. Мельникова дійшла висновку, що на цьому етапі двозубець не являвся особисто родовим знаком, а був символом великого князя — верховного правителя Київської Русі, глави роду Рюриковичів[501, c. 42]. Примітка 1. Запозичений текст не взято в лапки. Ющенко П.А. «Києворуська спадщина в історичній пам'яті українського суспільства (ХІІ – початок ХХІ ст.)», дисертація доктора історичних наук: «07.00.01 – історія України», захищена 12 С. 38-39. Статусні відмінності та первісні словесні звороти, що відбивали престижне становище київського князя у середовищі аристократичної верхівки засвідчує, зокрема, руськовізантійська угода 911 р., у якій Олега названо великим князем. Водночас формувалася й система знаків (інсигній) князівської влади, виокремлювалися певні предмети, використання яких було прерогативою верховної влади. Поява зображень так званих «знаків Рюриковичів», зокрема, на метавірчими знаками київського правлячого дому простежується за археологічними матеріалами з часів правління Олега та Ігоря, а джерела звичаю їх використання здогідно виявляються у скандинавському середовищі. Основним елементом сфрагістичної емблеми київських володарів стали зображення князівської тамги на монетах, перснях, висячих свинцевих печатках, що первісно мали форму двозубця. Оскільки форма цього знаку з часу його виникнення й до 80-х рр. Х ст. залишалась незмінною (впродовж майже цілого століття двозубець передавався у спадок від покоління до покоління великих київських князів) О. О. Мельникова дійшла висновку, що на цьому етапі двозубець не являвся особистородовим знаком, а був символом великого князя — верховного правителя Київської Русі, глави роду Рюриковичів. Історія держави і права України. Том 1. / за ред. В.Я.Тація, А.Й.Рогожина, В.Д.Гончаренка. К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. вересня 2019 р. С. 142. (продовження) Функції перших князів були порівняно нескладними і полягали, насамперед, в організації дружини й військових ополчень та управлінні ними. Князі піклувалися про забезпечення кордонів держави, очолювали воєнні походи з метою підкорення нових племен, збирання з них данини. Водночас київські князі прагнули підтримувати нормальні зовнішні стосунки з Візантійською імперією, країнами Близького Сходу та войовничими кочівниками[61, c. 58]. З останніми, які були найближчими сусідами русичів, постійно відбувався обмін політичнодержавними ідеями. Примітка 1. Запозичений текст не взято в лапки, і піддано рерайтингу, зокрема змінено місцями деякі слова. Ющенко П.А. «Києворуська спадщина в історичній пам'яті українського суспільства (ХІІ – початок ХХІ ст.)», дисертація доктора історичних наук: «07.00.01 – історія України», захищена 12 вересня 2019 р. С. 142 (продовження) Тривале сусідство і взаємодія ранньої Русі, розміщеній на перехресті впливів двох найкрупніших держав Південно-Східної Європи – Візантії і Хозарії не могло не відбитися в історичній пам’яті та політичній культурі, зокрема організації інститутів влади та форм її репрезентації. Київські князі запозичили від хозар титул «кагана» й систему дуумвірату – тобто політичний інститут двовладдя . Титулування давньоруських князів каганами було виявом самоідентифікації правителів русів, символом їхнього легітимного володарювання у Східній Європі й, зокрема, на землях, раніше підвладних хозарам. Підтримую думку І. Г. Коновалової, яка вмотивовує, що прийняття цього титулу не супроводжувалося запозиченням якихось елементів державноадміністративної системи Хозарії: «Більше того, доводить дослідниця – реальний статус хозарського кагана, який, згідно тюркським звичаям, міг стати об’єктом офірування, навряд щоб сприймалося першими правителями русів як приваблива модель організації верховної влади»[501, c. 20]. Примітка С. 61. Функції перших великих князів були порівняно нескладними і полягали передусім в організації дружини та військових ополчень, командуванні ними. Князі піклу-валися про забезпечення кордонів держави, очолювали воєнні по-ходи з метою підкорення нових племен, збирання з них данини. Водночас київські князі прагнули підтримувати нормальні зовніш-ньополітичні стосунки з войовничими кочівниками, Візантійською імперією, країнами Близького Сходу. Це зумовлювалося насампе-ред інтересами збуту товарів, зовнішньої торгівлі. Ричка В. М. «Вся королівська рать» (Влада Київської Русі). К.: Ін-т історії України НАН України, 2009. С. 18-19. Тривале сусідство і взаємодія ранньої Русі, розміщеній на перехресті впливів двох найкрупніших держав ПівденноСхідної Європи — Візантії і Хозарії не могло не відбитися в історичній пам’яті та політичній культурі, зокрема організації інститутів влади та форм її репрезентації. Київські князі запозичили від хозар титул «кагана» й систему дуумвірату — тобто політичний інститут двовладдя. Титулування давньоруських князів каганами було виявом самоідентифікації правителів русів, символом їхнього легітимного володарювання у Східній Європі й, зокрема, на землях, раніше підвладних хозарам. Підтримую думку І. Г. Коновалової, яка вмотивовує, що прийняття цього титулу не супроводжувалося запозиченням якихось елементів державно-адміністративної системи Хозарії: «Більше того, — доводить дослідниця — реальний статус хозарського кагана, який, згідно тюркським звичаям, міг стати об’єктом офірування, навряд щоб сприймалося першими правителями русів як приваблива модель організації верховної влади». 1. Запозичений текст не взято в лапки. 2.В текст П. Ющенка перенесено фрагмент тексту В. Рички, де той наводить думку І. Коновалової, збережена навіть форма першої особи, яка була в тексті В. Рички. Ющенко П.А. «Києворуська спадщина в історичній пам'яті українського суспільства (ХІІ – початок ХХІ ст.)», дисертація доктора історичних наук: «07.00.01 – історія України», захищена 12 вересня 2019 р. 239. Хоча він украй критично оцінював спроби представляти Україну й українців безпорадними жертвами «лихих» московітів, йому ще й раніше важко було, особливо в популярних творах і політичних статтях, цілком уникнути цієї тенденції. Цікава прикмета його творів на цю тему – вживання «цивілізаційних» аргументів. У наступі на імперську націю М. Грушевський використовував пари Схід – Захід та Європа – Азія, де Захід і Європа передбачали позитивні якості, а Схід і Азія – негативні. Така інтерпретація українсько-російських стосунків особливо виразно проявилася у науково-публіцистичній та громадсько-політичній творчості М. Грушевського у першій чверті 1918 р. У цей час вчений наголосив на особливій ролі варягів в історії Київської Русі, протиставивши у такий спосіб останній Московію як головну спадкоємицю візантійської традиції [455, с. 296-297]. Примітка 1.Запозичений текст не взято в лапки, і піддано рерайтингу, деякі частини з тексту С. Плохія було вилучено. Плохій С. М. Великий переділ. Незвичайна історія Михайла Грушевського. К.: Критика. 2011. 600с. С. 296-297. С. 296. Хоча він украй критично оцінював спроби представляти Україну й українців безпорадними жерт С. 297. вами «лихих» московитів, йому важко було, особливо в популярних творах і політичних статтях, цілком уникнути цієї тенденції. Цікава прикмета його творів на цю тему - вживання «цивілізаційних» аргументів. У наступі на імперську націю Грушевський використовував пари Схід-Захід та Европа-Азія, де Захід і Европа передбачали позитивні якості, а Схід і Азія - неґативні. У цій системі координат українці були набагато ближчими до західних європейських цінностей, ніж росіяни. Така інтерпретація російськоукраїнських стосунків найвиразніше проявилася у статті Грушевського «Наша західня орієнтація» (1918). У ній він наблизився до формулювання нової схеми української історії, особливо наголосив роль варягів в історії Київської Русі, представив Московію головною спадкоємицею візантійської традиції на Русі і заявив, що після занепаду Київської держави українці розвивалися під впливом ідей і практик, які йшли з Заходу44. Ющенко П.А. «Києворуська спадщина в історичній пам'яті Плохій С. М. Походження слов’янських націй. Домодерні українського суспільства (ХІІ – початок ХХІ ст.)», дисертація ідентичності в Україні, Росії та Білорусії. К.: Критика. 2015. 432с. доктора історичних наук: «07.00.01 – історія України», захищена 12 вересня 2019 р. С. 95. С. 146. Вже Гедимін титулувався себе RexLetvinorumetRuthenorum, а його Ґедимін був, імовірно, першим литовським правителем, який син додав до цієї форми руську титул руських князів – «великий називав себе Rex Letvinorum et Ruthenorum, а свої володіння - князь». Руська термінологія згодом стала чільним складником у титулуванні литовських князів і означенні їхньої держави. В цьому явно відбилися києворуські впливи, адже більшість земель під владою Гедиміна та його нащадків становили колишні терени Київської Русі. Литовська держава запозичила в нових підданців важливі елементи урядування та судочинства, а також літературну мову, вживану в книговодстві великих князів. Сама князівська адміністрація нерідко складалася з православних писарів й урядників, а численні Ольгердовичі хрестились у православ’ї[457, с. 96]. 457. Плохій С. М. Походження слов’янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусії. К.: Критика. 2015. 432с Примітка 1.Запозичений текст не взято в лапки, і піддано рерайтингу. 2. З’єднання трьох латинських слів в один покруч у редагованому тексті показує, що П. Ющенко не володіє елементарними навичками читання латиною. regnum Letuinorum et (multorum) Ruthenorum. Ґедимінів син Ольґерд додав до цієї форми русьС. 96. кий титул ≪великий князь≫3. Руська термінологія згодом стала чільним складником у титулуванні литовських князів і означенні їхньої держави. В цьому явно відбилися києворуські впливи, адже більшість земель під владою Ґедиміна та його нащадків становили колишні терени Київської Русі. Литовська держава запозичила в нових підданців важливі елементи урядування та судочинства, а також літературну мову, вживану в книговодстві великих князів. Сама князівська адміністрація нерідко складалася з православних писарів й урядників, а численні Ольґердові нащадки хрестились у православ’ї4. С. 147. У листі Владислава 1387 р., за яким його братові Скиргайлу було передано владу над чималою частиною Великого князівства Литовського, немає згадки ні про Руську землю, ні про її особливий статус[457, с. 107]. 457. Плохій С. М. Походження слов’янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусії. К.: Критика. 2015. 432с Примітка 1.Запозичений текст не взято в лапки. С. 256. О. Пріцак переносив стару концепцію руської землі на новий державний витвір – Галицько-Волинське князівство, яким правили спадкоємці Романа Мстиславича і два його сини, Данило і Василько. Він писав, що галицький автор літопису набагато охочіше називав свою землю «Руссю», ніж його волинський наступник. Літописці Данила і Василькового сина Володимира С. 257. успішно застосовували поняття «Руська земля» до території Галицько-Волинського князівства[457,c.72]. С. 107. У листі Владислава 1387 року, за яким його братові Скирґайлу було передано владу над чималою частиною Великого князівства Литовського, немає згадки ні Руську землю, ні про її особливий статус. С. 72. Стару концепцію Руської землі було перенесено на новий державний витвір - Галицько-Волинське князівство, яким правили спадкоємці Романа Мстиславича і два його сини, Данило і Василько. Як ми вже бачили, літописці Данила і Василькового сина Володимира успішно застосовували поняття ≪Руська земля≫ до території Галицько-Волинського князівства47. Посилання 47 47. Омелян Пріцак, завваживши нове значення поняття ≪Русь≫ на 457. Плохій С. М. Походження слов’янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусії. К.: Критика. 2015. 432с Примітка: Текст, запозичений у С. Плохія, не взято в лапки, він був розрізаний на три частини, які були складені в іншому порядку, і відповідно відкориговані рерайтінгом. с. 309. Витоки парадигми возз’єднання простежуються щонайменше до кінця ХVІІІ ст.. Після другого поділу Польщі в 1793 році імператриця Єкатерина ІІ викарбувала пам’ятну медаль із нагоди інкорпорації польсько-литовської Русі до складу імперії, на якій було витиснено напис «»Отторженная возвратихь». Ішлося про повернення територій, які колись належали Рюриковичам та «російській» державі. Цього ж етатистського підходу до питання возз’єднання в ХІХ столітті дотримувався і російський історик Міхаіл Погодін (про його диспут з Максимовичем детально йдеться у роботі Олексія Толочка), який стояв на чолі панславінського руху. Він стверджував, наскрізним мотивом російської історії було повернення тих частин Руської землі, що їх відібрали, починаючи від часів Ярослава Мудрого, західні сусіди. Першим науковцем, який інтегрував етатистський і національний елементи парадигми повернення(возз’єднання), був Ніколай Устрялов. Який в огляді історії Росії стверджував, що всі східні слов’яни становлять одну російську націю і що різні частини Русі прагнули єднання. Ідеї Устрялова, вперше висловлені в 1830-х роках, задали спосіб інтерпретації відносин Росії з її слов’янськими сусідами багатьом поколінням російських істориків. На зламі ХХ століття видозмінена версія тези Устрялова стала стрижнем в ідеї Василя Ключевського про природу всеросійської історії. Пантелеймон Куліш, який написав «Історію возз’єднання Русі», не тільки прийняв цю думку, але й спопуляризував новий термін, «возз’єднання». Це ж стосується русофільської Галичини ХІХ століття[457, c.233] 457. Плохій С. М. Походження слов’янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусії. К.: Критика. 2015. 432с галицько-волинських теренах, писав, що галицький автор літопису набагато охочіше називав свою землю ≪Руссю≫, ніж його волинський наступник. Див.: Pritsak, ≪Kiev and All of Rus’: The Fate of a Sacral Idea≫, Harvard Ukrainian Studies ю, nos. 3-4 (December 1986), c. 279-300, зокрема c. 287-288. С. 233. Витоки парадигми возз’єднання, що панувала в совєтській історіографії російсько-українських відносин упродовж багатьох десятиліть, простежуються щонайменше до кінця XVIII століття. Після другого поділу Польщі в 1793 році імператриця Єкатєріна II викарбувала пам’ятну медаль із нагоди інкорпорації польськолитовської Русі до складу її імперії, на якій було витиснено напис ≪Отторженная возвратихь≫8. Ішлося про повернення територій, які колись належали Рюриковичам та ≪російській≫ державі. Цього ж етатистського підходу до питання ≪возз’єднання≫ в XIX столітті дотримувався російський історик Міхаіл Поґодін, який стояв на чолі панславістського руху. Він стверджував, що наскрізним мотивом російської історії було повернення тих частин Руської землі, що їх відібрали, починаючивід часів Ярослава Мудрого, західні сусіди. Першим науковцем, який інтеґрував етатистський і національний елементи парадигми повернення/возз’єднання, був Ніколай Устрялов, який в огляді історії Росії стверджував, що всі східні слов’яни становлять одну російську націю і що різні частини Русі прагнули єднання. Ідеї Устрялова, вперше висловлені в 1830-х роках, задали спосіб інтерпретації відносин Росії з її східнослов’янськими сусідами багатьом поколінням російських істориків. На зламі XX сторіччя видозмінена версія тези Устрялова стала стрижнем в ідеї Васілія Ключевсько-го про природу всеросійської історії9. Пантелеймон Куліш, який написав ≪Історію возз’єднання Русі≫, не тільки прийняв цю думку, але й спопуляризував новий термін, ≪возз’єднання≫. Це ж стосується русофільської історіографії Галичини XIX століття, але більшість українських істориків на c. 234. чолі з Михайлом Грушевським відкинули парадигму возз’єднання. Примітка 1.Запозичений текст не взято в лапки, і піддано рерайтингу. Ющенко П.А. «Києворуська спадщина в історичній пам'яті українського суспільства (ХІІ – початок ХХІ ст.)», дисертація доктора історичних наук: «07.00.01 – історія України», захищена 12 вересня 2019 р. С. 323. М. Брайчевський ще у 1960-ті рр.. аргументовано доводив, що з історичної точки зору застосування визначення «возз’єднання» України з Росією до ухвали Переяславської ради «є елементарним невіглаством: «Україна і Росія сформувалися після розпаду Русі в умовах роздільного існування; до 1654 року вони ніколи не були об’єднані. У своїй статті «Приєднання чи возз’єднання?» Михайло Брайчевський розхитував та критикував парадигму возз’єднання, звернувшись до класового марксистського дискурсу 1920-х років. Він доводив, що тлумачний словник Д.М. Ушакова слово «воссоединение» визначає як «соединение вновь, присоединение отторгнутого». Але і ця дефініція не рятує справи: Україна ніколи не була відторгнута від Росії: йдеться про різні народи, що сформувалися незалежно один від одного і в різних історичних умовах…»возз’єднати» Україну і Росію неможливо, якщо визнавати існування українського і російського народів як окремих етнічних частин східного слов’янства»[558, с. 35]. М. Брайчевський також вказував на суперечність між російсько-центричною парадигмою та деклараціями Комуністичної партії про рівність радянських народів. Колеги дослідника з Академії наук УССР спочатку підтримали його позицію, а один із них навіть порадив йому ознайомитись з працею білоруського історика Лаврентія Абецедарського, який також поставив під сумнів слушність поняття возз’єднання, хоч у набагато м’якшій формі[457, с. 235]. 558. Степанков В.С. Переяславська присяга 1654 р.: зміст і наслідки. Український історичний журнал. 2003. №6. С. 28-39. 457. Плохій С. М. Походження слов’янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусії. К.: Критика. 2015. 432с Примітка Плохій С. М. Походження слов’янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусії. К.: Критика. 2015. 432с С. 234. Совєтські історики неохоче порушували такі питання. Проте ліберальна відлига 1960-х років витворила атмосферу, в якій виникла можливість напівофіційного заперечення парадигми возз’єднання. Воно з’явилося у формі статті ≪Приєднання чи возз’єднання?≫, яку 1966 року написав український історик Михайло Брайчевський. Маючи намір опублікувати свою статтю в совєтському науковому журналі, Брайчевський спробував розхитати парадигму возз’єднання, звернувшись до класового марксистського дискурсу 1920-х років. Він також указав на суперечність між російськоценС. 235 тричною парадигмою та деклараціями Комуністичної партії про рівність совєтських націй. Колеґи Брайчевського з Академії наук УССР попервах підтримали його позицію, а один із них порадив йому ознайомитися з працею білоруського історика Лаврентія Абецедарського, який також поставив під сумнів слушність поняття возз’єднання, хоч у набагато м’якшій формі. Степанков В.С. Переяславська присяга 1654 р.: зміст і наслідки. Український історичний журнал. 2003. №6. С. 28-39. С. 35. Однак відомий історик М. Брайчевський ще у 60-х рp. XX ст. аргументовано довів, що з історичної точки зору застосування визначення "возз'єднання" України з Росією до ухвали Переяславської ради "є елементарним невіглаством: "Україна і Росія сформувалися після роз-паду Русі в умовах роздільного існування; до 1654 року вони ніколи не бу-ли об'єднані. Тлумачний словник Д. М. Ушакова слово "воссоединение" визначає як "соединение вновь, присоединение отторгнутого". Але і ця дефініція не рятує справи: Україна ніколи не була відторгнута від Росії: йдеться про різні народи, що сформувалися незалежно один від одного і в різних 1.Абзац складений із уривків текстів, запозичених у С. Плохія та В. Степанкова, при цьому тексти різних авторів скомпоновані в один «авторський текст». Спочатку йде фрагмент, скопійований з роботи В. Степанкова, без посилань і без лапок, до нього приєднується фрагмент, запозичений у С. Плохія, теж без лапок і посилань, а далі знову йде фрагмент із В. Степанкова, без лапок але із посиланням, а після цього знову фрагмент із монографії С.Плохія теж без лапок, але із посиланням. Щоб замаскувати плагіат, і узгодити шматки текстів від різних авторів, текст трохи піддано рерайтингу. 2. П.Ющенко переніс і скорочену цитату із М. Брайчевського, яку навів в своїй статті В. Степанков,при цьому навіть залишив пунктуацію, та три крапки, які означали пропуск попередньої частини речення, але без посилання на джерело. Таким чином тут ще й фальсифікація цитати. Ющенко П.А. «Києворуська спадщина в історичній пам'яті українського суспільства (ХІІ – початок ХХІ ст.)», дисертація доктора історичних наук: «07.00.01 – історія України», захищена 12 вересня 2019 р. С. 240. Представляючи законопроект у Центральній Раді М. Грушевський підкреслив два найближчі завдання цього документа: полегшити підписання мирного договору з Австро-Угорщиною та Німеччиною / випущено вставне речення/ і захистити Україну від навали більшовиків та повстанських загонів Червоної гвардії (робітничих загонів, організованих більшовиками у великих промислових центрах). Але історичне значення Четвертого універсалу виходило далеко за межі його безпосередніх завдань. Це був перший відкритий розрив України з Росією від часів Івана Мазепи. Ідея незалежної Української держави, уперше сформульована в Наддніпрянській Україні М. Міхновським лише 17 років тому, тепер отримала політичну підтримку та легітимність [454, с. 274]. 454. Плохій С. М. Брама Європи. Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля». 2016. 496 с. Примітка: 1. Запозичений текст не взято в лапки, окреме вставне речення історичних умовах... "возз'єднувати" Україну з Росією неможливо, якщо визнавати існування українського і російського народів як окремих етнічних частин східного слов'янства"36 Посилання 36. 36. Брайчевський М, Приєднання чи возз'єднання? (Критичні замітки з приводу однієї концепції) // Україна. — 1991. — № 6. — С. 34. Плохій С. М. Брама Європи. Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля». 2016. 496 с. С. 274. Пред-ставляючи законопроект у Раді, Михайло Грушевський підкрес-лив два найближчі завдання цього документа: полегшити підписання мирного договору з Австро-Угорщиною та Німеччиною (це могла зробити лише незалежна держава) і захисти-ти Україну від навали більшовиків та повстанських загонів Червоної гвардії (робітничих загонів, організованих більшо-виками у великих промислових центрах). Але історичне зна-чення Четвертого універсалу виходило далеко за межі йогобезпосередніх завдань. Це був перший відкритий розрив Укра-їни з Росією від часів Івана Мазепи. Ідея незалежної Україн-ської держави, уперше сформульована в Наддніпрянській Україні Миколою Міхновським лише 17 років тому, тепер отримала політичну підтримку та легітимність. викинуто. Ющенко П.А. «Києворуська спадщина в історичній пам'яті українського суспільства (ХІІ – початок ХХІ ст.)», дис. доктора історичних наук: «07.00.01 – історія України», захищена 12 вересня 2019. С. 293-294. У 1946 р. у Львові на неканонічному Соборі було прийнято рішення про скасування Берестейської унії 1596 р., розрив з Ватиканом і підпорядкування греко-католиків Російській православній церкві. Впродовж десяти років, з 1946 по 1956 рр., в регіоні у православ’я було «переорієнтовано» 2959 греко-католицьких храмів з 3147, 1241 священник з 1832. Як повідомляв голова Ради в справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР В. Карпов, близько 230 парафій, що не дали згоди на возз’єднання, в адміністративному порядку розпускались, а духовенство, яке не підтримало рішень Львівського та С.294 Ужгородського соборів – заарештовувалось, засуджувалось, або ж, у кращому випадку, позбавлялось парафій. Так, утворювався не тільки спільний, а й єдиний церковний простір між Україною і Росією, який потім ретельно підтримувався і зміцнювався церковною і світською (радянською) владою. Українців і росіян церква ретельно навчала, що вони – єдине ціле, в них єдина держава, єдина віра, єдина мова і культура[617, c.462]. 617. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Радянський проект для України. Т. 2. Радянський проект для України. К., 2004. 528 с. Примітка: 1. Посилання [617, c.462] в списку літератури оформлено некоректно, оскільки це колективна монографія, де кожному із співавторів належать певні розділи, тому відповідно, цитуватися має кожен автор певного розділу та назва його доробку окремо, цей абзац тексту взято із роботи: Даниленко В.П. В апогеї Возз’єднання. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Радянський проект для України. Т. 2. Радянський проект для України. К., 2004. С. 397-528. Даниленко В.П. В апогеї Возз’єднання. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Радянський проект для України. Т. 2. Радянський проект для України. К., 2004. С. 397-528. С. 461. Тоді ж, у 1946 р., як відомо, у Львові було скликано неканонічний Собор із «назначенців», який під тиском влади прийняв рішення про скасування Берестейської унії 1596 р., розрив з Римом і підпорядкування греко-католиків Російській православній церкві. /між двома абзацами йде текст, який в «цитаті» П. Ющенка був випущений/ С. 462. Впродовж десяти років, з 1946 по 1956 рр., в регіоні у православ’я було «переорієнтовано» 2959 греко-католицьких храмів з 3147, 1241 священник з 1832. Як повідомляв голова Ради в справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР В. Карпов, близько 230 парафій, що не дали згоди на возз’єднання, в адміністративному порядку розпускались, а духовенство, яке не підтримало рішень Львівського та Ужгородського соборів – заарештовувалось, засуджувалось, або ж, у кращому випадку, позбавлялось парафій. 107 Так, утворювався не тільки спільний, а й єдиний церковний простір між Україною і Росією, який потім ретельно підтримувався і зміцнювався церковною і світською (радянською) владою. Українців і росіян церква ретельно навчала, що вони – єдине ціле, в них єдина держава, єдина віра, єдина мова і культура. 2. Запозичений текст не взято в лапки і трохи піддано рерайтингу. 3. Цей «текст» П. Ющенка складається із двох окремих запозичених у В. Даниленка абзаців на двох окремих сторінках, між якими є декілька інших абзаців, пропущених в дисертації. Перший з запозичених абзаців таким чином механічно поєднаний із другим, і він не лише не оформлений як належить, тобто не взятий в лапки, а навіть не має посилання на працю В. Даниленка. 4. Всі посилання із тексту В. Даниленка в дисертації В. Ющенка опущені, як тут, так і в інших випадках запозичень, навіть якщо копіюються тексти джерел, які цитуються в працях авторів, звідки П.Ющенко їх запозичував, що є різновидом фальсифікації джерел. Ющенко П.А. «Києворуська спадщина в історичній пам'яті українського суспільства (ХІІ – початок ХХІ ст.)», дис. доктора історичних наук: «07.00.01 – історія України», захищена 12 вересня 2019 р. С. 297. Так, у жовтні 1945 р. на «Нараді з питань боротьби з залишками націоналістичної ідеології серед населення західних областей УРСР» наголошувалось на необхідності проводити лекторії та ідеологічні вечори, використовуючи популярні лекції «про російський народ» та «про дружбу народів з російським народом»[617, c.259]. 617. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Радянський проект для України. Т. 2. Радянський проект для України. К., 2004. 528 с. Примітка: 1. Посилання [617, c.462] як вказувалось, оформлено некоректно, оскільки не відображає доробку кожного автора колективної монографії, тут запозичення із розділу інших авторів: Лисенко О.Є., Гриневич В.А. Випробування: перевірка війною. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Радянський проект для України. Т. 2. Радянський проект для України. К., 2004. С. 123-396. 2.Запозичений текст не взято в лапки і піддано рерайтингу. Ющенко П.А. «Києворуська спадщина в історичній пам'яті українського суспільства (ХІІ – початок ХХІ ст.)», дис. доктора історичних наук: « 07.00.01 – історія України», захищена 12 вересня 2019 р. С. 299 Лисенко О.Є., Гриневич В.А. Випробування: перевірка війною. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Радянський проект для України. Т. 2. Радянський проект для України. К., 2004. С. 123396. С. 259 На «Нараді з питань боротьби з залишками націоналістичної ідеології серед населення західних областей УРСР», що відбулася в жовтні 1945 р., якийсь «товариш Воскобойников» у своєму виступі наполягав, що «велике значення» мають «популярні лекції історичного порядку про «російський народ» та про «дружбу народів з російським народом». 594. Лисенко О.Є., Гриневич В.А. Випробування: перевірка війною. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Радянський проект для України. Т. 2. Радянський проект для України. К., 2004. С. 123396. С. 252-253. У 1942 р. в Уфі на січневій сесії відділу суспільних наук АН УРСР директор інституту історії АН УРСР М. Петровський виголосив доповідь «Київська Русь – спільний початковий період в історії російського, українського і білоруського народів». У доповіді було піддано критиці праці російських великодержавних істориків та твердження істориків націонал-буржуазної школи. М. Петровський запропонував тезу про єдиний слов’янський народ, який у ХІІ-ХІІІ ст. заселяв Київську державу. Відштовхуючись від принципу етнічної С. 300. єдності, вчений запропонував концепцію української історії як історії перманентної «боротьби українського народу проти соціального і національного гніту, боротьби за возз’єднання в єдиній українській державі, за об’єднання з великим братнім єдинокровним народом російським» [617, c.253]. Примітка: 1. Запозичений текст не взято в лапки і піддано рерайтингу. Ющенко П.А. «Києворуська спадщина в історичній пам'яті українського суспільства (ХІІ – початок ХХІ ст.)», дисертація доктора історичних наук: « 07.00.01 – історія України», захищена 12 вересня 2019 р. С. 302 Українську радянську концепцію історичної пам’яті про Київ висунув у листопаді 1943 р. М. Рильський. Виступаючи з доповіддю «Київ в історії України», він підтримав теорії «спільної колиски», однак з огляду на те, що Київ – українська столиця, М. Рильський віддав українцям пріоритет у розвитку Києворуської культури. «Одним із головних і славних творців цієї «російської» - як тоді розуміли це слово – мови, тієї культури, - підкреслював Максим Тадейович, - був, зрозуміло, наш Київ, де виникло й розвинулось наше письменство». Власне, сам Київ був для нього синонімом України, української нації. «Говорити про роль Києва в історії української землі, українського народу, - зазначав М. Рильський, - те саме, що говорити про роль серця в людському організмі – матір міст руських і перша українська столиця» [617,c.253]. Примітка: 1. Запозичений текст не взято в лапки і піддано рерайтингу. У 1942 р. в Уфі на січневій сесії відділу суспільних наук АН УРСР він виголосив доповідь «Київська Русь – спільний початковий період в історії російського, українського і білоруського народів». Піддавши критиці як російських великодержавних, так і українських націоналістичних істориків, Петровський зазначив, що київську держа-/253/ву населяв у ХІІХІІІ віках «єдиний народ», «всі східнослов’янські племена становили один народ». 564. Відштовхуючись від принципу етнічної єдності, Петровський запропонував концепцію української історії як історії перманентної «боротьби українського народу проти соціального і національного гніту, боротьби за возз’єднання в єдиній українській державі, за об’єднання з великим братнім єдинокровним народом російським». 565. Лисенко О.Є., Гриневич В.А. Випробування: перевірка війною. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Радянський проект для України. Т. 2. Радянський проект для України. К., 2004. С. 123-396. С. 253. Людина, яка запропонувала зовсім іншу філософію історії України, не була фаховим істориком, це був видатний український поет Максим Рильський . 11 листопада 1943 р. він виступив з доповіддю «Київ в історії України» на урочистих зборах АН УРСР у Москві (сюди влітку 1943 р. за рішенням РНК, переїхала АН УРСР), присвячених визволенню столиці радянської України 567. З огляду на панівну концепцію «старшого брата», інакше як шокуючою цю доповідь важко було назвати. З одного боку, Рильський не заперечував теорії «спільної колиски», однак з огляду на те, що Київ – українська столиця, пріоритет у розвитку спільної культури й мови він віддавав українцям. «Одним із головних і славних творців цієї «російської» як тоді розуміли це слово – мови, тієї культури, - підкреслював Максим Тадейович, - був, зрозуміло, наш Київ, де виникло й 2. Разом з текстом запозичена цитата із промови Рильського із газети «Радянська Україна», за 10 грудня, 1944 р., про що вказувало посилання 568 в роботі Лисенка та Гриневича, але в дисертації П.Ющенка жодних посилань на першоджерело не проставлено, отже це некоректне оформлення цитування джерел, яке є різновидом фальсифікації джерел. Ющенко П.А. «Києворуська спадщина в історичній пам'яті українського суспільства (ХІІ – початок ХХІ ст.)», дисертація доктора історичних наук: «07.00.01 – історія України», захищена 12 вересня 2019 р. С. 302. Про роль Києва, як колиски слави російського і українського народів йшлося у «Листі-зверненні українського народу до великого російського народу та у доповіді М. Хрущова оголошеній 6 листопада 1943 р. до річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції. Він назвав Київ не лише «святинею українського народу», але й «колискою східного слов’янства і російської держави». Увага, яку приділяли представники української еліти Києву, звісна річ, не була випадковою, адже з ним було повзано творення одного з найважливіших національних міфів – Києва золотоверхого, прадавньої і споконвічної української столиці. Як і міф про Москву білокам’яну, збирачку російських земель, чи про Єрусалим, вічну й невмирущу столицю єврейського народу, український міф належав до різновиду інтеграційних, національно-державних міфів [617, c.225]. Примітка: 1. Запозичений текст не взято в лапки і піддано рерайтингу. 2. В дисертації неправильно вказана сторінка, звідки запозичувався текст. 3. «Текст» П. Ющенка змонтовано із трьох шматків тексту роботи Лисенка і Гриневича, які в оригінальному тексті належать до двох різних абзаців, а в дисертації із них скомпільовано один абзац. Ющенко П.А. «Києворуська спадщина в історичній пам'яті розвинулось наше письменство»568. Власне, сам Київ був для нього синонімом України, української нації. «Говорити про роль Києва в історії української землі, українського народу, - зазначав М. Рильський, - те саме, що говорити про роль серця в людському організмі – матір міст руських і перша українська столиця»569. Лисенко О.Є., Гриневич В.А. Випробування: перевірка війною. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Радянський проект для України. Т. 2. Радянський проект для України. К., 2004. С. 123-396. С. 255. «Наш золотоверхий Київ, колиски слави російського і українського народів знову вільний – говорилось у «Листі-зверненні українського народу до великого російського народу», - до лона матері-України повернуто її першу столицю, древню святиню всіх слов’ян. З одного кореня зросли два брати…»579. Щодо М. Хрущова, то він на вищезгаданому мітингу переважно співав осанну «тому, хто організував перемогу над німцями, хто організував удар нашої Червоної армії, визволителю нашого славного Києва, нашому великому Сталіну…»580. А ось у своїй доповіді до 26 річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції від 6 листопада 1943 р., Хрущов зробив свій внесок до ще більшого заплутування вищезгаданої теми. Він назвав Київ не лише «святинею українського народу», але й «колискою східного слов’янства і російської держави» 581, тобто звалив до однієї купи й націоналістичну українську, і шовіністичну російську, і радянську «дружбонародівську» концепції. Увага, яку приділяли представники української еліти Києву, звісна річ, не була випадковою, адже з ним було повзано творення одного з найважливіших національних міфів – Києва золотоверхого, прадавньої і споконвічної української столиці. Як і міф про Москву білокам’яну, збирачку російських земель, чи про Єрусалим, вічну й невмирущу столицю єврейського народу, український міф належав до різновиду інтеграційних, національнодержавних міфів. Лисенко О.Є., Гриневич В.А. Випробування: перевірка війною. українського суспільства (ХІІ – початок ХХІ ст.)», дисертація доктора історичних наук: «07.00.01 – історія України», захищена 12 вересня 2019 р. С. 303-304. С. 303. Це красномовно засвідчила тематика розробленого наприкінці війни ЦК КП(б)У циклу лекцій на допомогу політосвіті партійних, радянських кадрів та інтелігенції, який носив назву «З історії нашої батьківщини». Цей цикл складався з 40 лекцій, 30 з яких С. 304 були присвячені дожовтневому періоду й носили неприховано великоросійський характер. У них від періоду Київської Русі висвітлювалися постаті найбільш відомих російських князів, царів і полководців вперемішку з ватажками селянських повстань і російськими революціонерами. Власне української історії в циклі «історії нашої батьківщини» було важко відшукати. Навіть ті окремі лекції, що присвячувалися Україні, подавалися виключно в російському контексті. Наприклад, окрему лекцію було присвячено царю Петру І та його перемозі в Полтавській битві. Далі в такому ж дусі: «Боротьба українського народу проти польських завойовників за возз’єднання з російським народом. Богдан Хмельницький»[617,c.259]. Примітка: 1. Запозичений текст не взято в лапки і трохи піддано рерайтингу. Ющенко П.А. «Києворуська спадщина в історичній пам'яті українського суспільства (ХІІ – початок ХХІ ст.)», дисертація доктора історичних наук: «07.00.01 – історія України», захищена 12 вересня 2019 р. С. 304-305 С. 304 Фактично російське православ’я реабілітували у роки радянськонімецької війни. У вересні 1943 р. за розпорядженням вождя державні органи взяли на себе утримання російських православних ієрархів та священників. Архієреї одержали право розпоряджатися церковними коштами. Тож зрозуміло, з яких причин С. 305. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Радянський проект для України. Т. 2. Радянський проект для України. К., 2004. С. 123-396. С. 258. Це красномовно засвідчувала тематика розробленого наприкінці війни ЦК КП(б)У циклу лекцій на допомогу політосвіті партійних, радянських кадрів та інтелігенції, який носив назву «З історії нашої батьківщини» 592. Цей цикл складався з 40 лекцій, 30 з яких були присвячені дожовтневому періоду й носили неприховано великоросійський характер. У них від періоду Київської Русі висвітлювалися постаті найбільш відомих російських князів, царів і полководців вперемішку з ватажками селянських повстань і російськими революціонерами. Власне української історії в циклі «історії нашої батьківщини» було важко відшукати. Навіть ті окремі лекції, що присвячувалися Україні, подавалися виключно в російському контексті. Наприклад, С. 259. окрему лекцію було присвячено царю Петру І та його перемозі в Полтавській битві. Далі в такому ж дусі: «Боротьба українського народу проти польських завойовників за возз’єднання з російським народом. Богдан Хмельницький», «Російське і українське мистецтва у ХІХ ст.», тощо. Даниленко В.П. В апогеї Возз’єднання.Україна і Росія в історичній ретроспективі: Радянський проект для України. Т. 2. Радянський проект для України. К., 2004. С. 397-528. С. 458 Єднання православної церкви й радянської держави розпочалося з відомчої зустрічі Й. Сталіна з вищими ієрархами РПЦ т Архієрейського собору у вересні 1943 р.. За розпорядженням «вождя», РПЦ дозволено було організувати духовну академію й духовні семінарії у всіх єпархіях, свічкові заводи та інші виробництва, видавничі центри, церкви. Вищим ієрархам був наданий престижний особняк для резиденції РПК і мешкання, Архієрейський собор у традиційній для православ’я традиції прийняв звернення до уряду, в якому дякував особисто Сталіну за «співчутливе ставлення» до потреб церкви і обіцяв, що служителі церкви будуть брати ще активнішу участь «в загальнонародному подвигу за врятування Батьківщини». У зверненні Собору до уряду говорилось: «Собор щиросердно молить Господа про дарування нашій дорогій Вітчизні і союзним з нами країнам якнайскорішої завершальної перемоги над фашизмом і про примноження сил, здоров’я і років життя нашому любимому Вождю Радянської Держави і Верховному Головнокомандувачу нашого славного воїнства Йосипу Віссаріоновичу Сталіну»[617,c.458]. Примітка: 1. Запозичений текст не взято в лапки і піддано рерайтингу. 2. «Текст» П. Ющенка змонтовано із двох окремих фрагментів із роботи В. Даниленка, де вони належать до різних абзаців, між якими ще були два абзаци тексту, випущеного в дисертації. Ці два фрагменти скомпільовано в один абзац. Таким чином, перша частина цього «тексту» П.Ющенка є запозиченням не лише без лапок, а й без вказівки джерела запозичення. С. 305-306. Так, церковні С. 306. ієрархи визнали Й. Сталіна «богообраним вождем воїнських і культурних сил Росії». А навзамін отримали державні нагороди від радянських вождів. Патріарх Алексій І упродовж 1945-1970 рр. чотири рази був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Фактично відновивши в радянських умовах самодержавство, розвинувши народність в обсязі, який не був доступний Російській імперії з другої половини ХІХ ст., радянські керівники і православну церкву в другій половині ХХ ст. підпорядкували по суті великодержавним інтересам, перетворивши її на ідеологічний підрозділ КРПС[617, c.457]. персональні урядові автомобілі, приватні дачі та ін. Держава взяла на себе зобов’язання забезпечувати їх продуктами за державними цінами. Архієреї одержали право розпоряджатися церковними коштами. Тож зрозуміло, з яких причин Архієрейський собор прийняв звернення до уряду, в якому дякував особисто Сталіна за «співчутливе ставлення» до потреб церкви і обіцяв, що служителі церкви будуть брати ще активнішу участь «в загальнонародному подвигу за врятування Батьківщини». / далі йдуть два абзаци тексту, які не були скопійовані в дисертації П.Ющенка./ С. 458-459. Характерно, що церковні ієрархи також не згадували про минулі антицерковні кампанії. У зверненні Собору до уряду говорилось: «Собор щиросердно молить Господа про дарування нашій дорогій Вітчизні і союзним з нами країнам якнайскорішої завершальної перемоги над С. 459 фашизмом і про примноження сил, здоров’я і років життя нашому любимому Вождю Радянської Держави і Верховному Головнокомандувачу нашого славного воїнства Йосипу Віссаріоновичу Сталіну»98. С. 457. Фактично відновивши в радянських умовах самодержавство, розвинувши народність в обсязі, який не був доступний Російській імперії з другої половини ХІХ ст., радянські керівники і православну церкву в другій половині ХХ ст. підпорядкували по суті великодержавним інтересам, перетворивши її на ідеологічний підрозділ КРПС . Попри всі видимі суперечності між двома релігіями – православ’ям і комунізмом, Російська православна церква у повоєнний період знайшла своє місце в системі радянської влади, утвердившись як один із державних інститутів, а згодом перетворившись на рівні підсвідомості в складову життєвого світу «совєтської людини». Про зрощування церкви й радянської влади під проводом останньої свідчать Примітка: 1. Запозичений текст не взято в лапки і піддано рерайтингу. 2. «Текст» П. Ющенка змонтовано із двох окремих фрагментів роботи, які в оригінальному тексті належать до двох різних абзаців на двох сторінках, частину тексту випущено. 3. В «тексті» П. Ющенка запозичені фрагменти переставлено місцями,піддано рерайтингу, і з них зроблено «авторський текст» . Ющенко П.А. «Києворуська спадщина в історичній пам'яті українського суспільства (ХІІ – початок ХХІ ст.)», дисертація доктора історичних наук: «07.00.01 – історія України», захищена 12 вересня 2019 р. С. 316-317. Прихід до влади М. Хрущова ознаменувався не тільки ідеологічною відлигою», але і продовженням політики творення «нової історичної спільності – радянського народу». На відміну від Й. Сталіна, який формально підтримував ідею федерації квазісуверенних національних республік, М. Хрущов конкретно поставив питання про злиття націй. Його розв’язання він пов’язав з визначеними термінами побудови комунізму, про що йшлося у третій Програмі КПРС. Національні республіки мали бути перетворені в географічні поняття. Замість сталінської формули «розквіту національних за формою і соціалістичних за змістом культур» КПРС висунув нову формулу» «розквіт і зближення націй». У ній вже була відсутня «національна форма» Й. Сталіна. Тобто національні мови, національна історія втрачали сенс, ставали непотрібними. «Злиття націй» через «зближення» передбачало одну єдину для всіх мову, зрозуміло – російську. С. 317. «Завдання партії, - декларувала Програма КПРС 1961 р., - подальше зближення націй і досягнення їх повної єдності»[553, с. 68]. 553. Соціальні трансформації в Україні: пізній сталінізм і хрущовська доба. К.: Інститут історії України НАН України, 2015. 698с. Примітка: С. 458 хоча б такі символічні факти, як визнання церковними ієрархами Сталіна «богообраним вождем воїнських і культурних сил Росії» та чотириразове нагородження патріарха Алексія І (1945-1970 рр.) орденом Трудового Червоного Прапора. Даниленко В.. Розділ 2. «Новий курс» у національній політиці радянської держави. Соціальні трансформації в Україні: пізній сталінізм і хрущовська доба. Колективна монографія / Відп. ред. В.М. Даниленко; ред.-упоряд. Н.О. Лаас. — Київ: Інститут історії України НАН України, 2015. С. 50-136. С. 68. Відновлення історичної справедливості з реабілітації репресованихнародів не було в центрі уваги правлячої Комуністичної партії, оскількивона в цей час була повною мірою зайнята творенням «нової історичної спільності — радянського народу». На відміну від Й. Сталіна, який формально підтримував ідею федерації квазісуверенних національних республік, М. Хрущов конкретно поставив питання про злиття націй. Його розв’язання він пов’язав з визначеними термінами побудови комунізму, про що йшлося у третій Програмі КПРС. Національні республіки мали бути перетворені в географічні поняття. Замість сталінської фор-мули «розквіту національних за формою і соціалістичних за змістом С. 69. культур» КПРС висунула нову формулу: «розквіт і зближення націй». У ній вже була відсутня «національна форма» Й. Сталіна. Тобто націо-нальні мови, як основне знаряддя національних культур, втрачали сенс, ставали непотрібними. «Злиття націй» через «зближення» передбачало одну єдину для всіх мову, зрозуміло — російську. «Завдання партії, —декларувала Програма КПРС 1961 р., — подальше зближення націй і досягнення їх повної єдності»19. 1. Цитована книга в списку літератури оформлена некоректно, оскільки вона є колективною монографією, тому потрібно вказувати автора конкретного розділу, в цьому випадку це: Даниленко В.. Розділ 2. «Новий курс» у національній політиці радянської держави. Соціальні трансформації в Україні: пізній сталінізм і хрущовська доба. Колективна монографія / Відп. ред. В.М. Даниленко; ред.упоряд. Н.О. Лаас. — Київ: Інститут історії України НАН України, 2015. С. 50-136. 2. Запозичений текст не взято в лапки і трохи піддано рерайтингу. 3.Тут на сторінці 316 не проставлено жодного посилання на весь сплагіачений текст. 4. Наступна сторінка (317) починанається з абзацу, де В. Ющенко запозичує фрагмент джерела (Програма КПРС 1961 р.), який процитував В. Даниленко, із вказівкою на роботу Даниленка, а не на першоджерело, що є некоректним цитуванням історичного джерела. Ющенко П.А. «Києворуська спадщина в історичній пам'яті українського суспільства (ХІІ – початок ХХІ ст.)», дисертація доктора історичних наук: «07.00.01 – історія України», захищена 12 вересня 2019 р. С. 318. Серцевиною концепції «радянського народу як нової історичної спільності» щодо України було ідеологія «возз’єднання», сформульована ще в тезах ЦК КПРС до 300-річчя Переяславської Ради (1954 р.). /тут випущено одне речення з тексту В. Даниленка/ Основою «радянського народу як нової нації» мала стати багатошарова національна свідомість, яку графічно можна було б зобразити у вигляді піраміди. На її вершині – власне російський елемент, нижче – слов’янський («триєдиний російський народ» - тут і була використана давньоруська народність і пам'ять про Києворуську державу), ще нижче – всі інші національності, які населяли Радянський Союз. Під цю схему підганялися міжнаціональні стосунки, проводилась відповідна національна політика. Теза про «триєдиний російський народ» покликана була виправдати асиміляцію українців і білорусів, спрямувати їхній потенціал на зміцнення імперії. Вона не могла бути Даниленко В. Розділ 2. «Новий курс» у національній політиці радянської держави. Соціальні трансформації в Україні: пізній сталінізм і хрущовська доба. Колективна монографія / Відп. ред. В.М. Даниленко; ред.-упоряд. Н.О. Лаас. — Київ: Інститут історії України НАН України, 2015. С. 50-136. С. 70. Серцевиною концепції «радянського народу як нової історичної спільності» щодо України була ідеологія «возз’єднання», сформульована в тезах ЦК КПРС до 300-річчя Переяславської ради (1954 р.). Це поло-ження було одним із основних теоретичних винаходів партії. Основою «радянського народу як нової нації» мала стати багатоша-рова національна свідомість, яку графічно можна було б зобразити у вигляді піраміди. На її вершині — власне російський елемент, нижче — слов’янський («триєдиний російський народ»), ще нижче — всі інші національності, які населяли Радянський Союз. Під цю схему підганялися міжнаціональні стосунки, проводилась відповідна національна політика. «Нова радянська людина», на думку російського дослідника тоталіта-ризму К. Гаджієва, не могла мати національної основи, національного коріння, вона — представник безнаціональної спільноти22. піддана критиці. Розглядалась як радянський догмат, як даність, як щось незмінне, метафізичне, спрямоване в минуле, а не в сучасне і майбутнє. «Нова радянська людина», на думку російського дослідника тоталітаризму К. Гаджієва, не могла мати національної основи, національного коріння, вона – представник безнаціональної спільноти»[553, с. 70]. 553. Соціальні трансформації в Україні: пізній сталінізм і хрущовська доба. К.: Інститут історії України НАН України, 2015. 698с. Примітка: 1. Цитована книга в списку літератури оформлена некоректно, оскільки саме запозичений текст належить В. Даниленку. 2. Фрагмент тексту В.Даниленка, із якого було випущено одне речення, був розірваний на два шматки, і вставлений в дисертацію В. Ющенка кожен окремо. Таким чином, перший запозичений фрагмент тексту із роботи В. Даниленка, не тільки не взято в лапки, але навіть не проставлено жодного посилання на сплагіачений текст. 3.В своїй роботі В. Даниленко послався на думку російського дослідника К. Гаджієва, і ця непряма цитата була запозичена П. Ющенком в його дисертацію, відповідно, теж без лапок і із посиланням не на Гаджієва, а на В. Даниленка. Ющенко П.А. «Києворуська спадщина в історичній пам'яті українського суспільства (ХІІ – початок ХХІ ст.)», дисертація доктора історичних наук: «07.00.01 – історія України», захищена 12 вересня 2019 р. С. 317 Головною мішенню для радянського керівництва у 1960-1980-ті рр. в Україні була національна свідомість українців. У «новій історичній спільноті – радянському народові» напевно знайшлося б місце для Шевченкового «Кобзаря» (правда, сильно цензурованого), українського гопака і української вишивки – тобто для того, що натякало на етнічну особливість українців (так само як могло там бути місце на грузинський хоровий спів та середньоазіатську кухню), але, там не могло бути того, що перетворювало українське питання в питання політичне – пам’яті про своє історичне минуле. Тому репресії Грицак Я. Й. Нарис історії України: Формування модерної української нації XIX-XX ст. [Електронний ресурс]. Режим доступу http://history.franko.lviv.ua/PDF%20Final/Grycak.pdf http://history.franko.lviv.ua/gryc_content.htm. С. 211 (тут і далі сторінки вказані за нумерацією сторінок PDFдокумента, в самому документі вони не пронумеровані). Головною мішенню для радянського керівництва у 1970-1980-х рр. в Україні була національна свідомість українців. У “новій історичній спільноті – радянському народові” напевно знайшлося б місце для Шевченкового “Кобзаря” (правда, сильно цензурованого), українського гопака і української вишивки – тобто для того, що натякало на етнічну особливість українців (так само як могло там бути місце на грузинський хоровий спів та середньоазіатську кухню), але, там не могло бути того, що були спрямовані в першу чергу проти тих видів інтелектуальної діяльності, в яких ця пам’ять проступала найвиразніше – проти літератури й історії. Історикам рекомендувалося зосередитися на вивченні історії радянського періоду. /тут випущено одне речення з тексту Грицака/ У результаті боротьби з «ідеалізацією» українського минулого національна історія нагадувала мінне поле, складене з заборонених і напівзаборонених імен та сюжетів, – торкатися їх було небезпечно, та й ніколи не було певності, що дозволені сьогодні теми, завтра не стануть вибуховими[727]. 727. Грицак Я. Й. Нарис історії України: Формування модерної української нації XIX-XX ст. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://history.franko.lviv.ua/gryc_content.htm. 211с. Примітка: 1. Запозичений текст не взято в лапки. 2. В запозиченом тексті викинуто одне речення із роботи Я. Грицака. Ющенко П.А. «Києворуська спадщина в історичній пам'яті українського суспільства (ХІІ – початок ХХІ ст.)», дисертація доктора історичних наук: «07.00.01 – історія України», захищена 12 вересня 2019 р. С. 319. У межах закладених М. Хрущовим ідеологем, за часів В. Щербицького, відбувалось трактування історії України (як і в Білорусії). Формулу національної радянської піраміди було вдосконалено, а реалізація її положень здійснювалась з особливим номенклатурним цинізмом. У 1970-х роках витворена концепція, яка мала служити історичним обґрунтуванням формування «радянського народу, знайшла своє вираження під час святкування 325-річчя «возз’єднання України з Росією» (1979). Примітка 1. Текст, запозичений у Я. Грицака, підданий рерайтінгу, не взято в лапки і не проставлено посилання на роботу Я.Грицака. 2. В запозиченому тексті викинуто одне речення із роботи Я. Грицака. С. 319. перетворювало українське питання в питання політичне – пам’яті про своє історичне минуле. Тому репресії були спрямовані в першу чергу проти тих видів інтелектуальної діяльності, в яких ця пам’ять проступала найвиразніше – проти літератури й історії. Історикам рекомендувалося зосередитися на вивченні історії радянського періоду.Переоцінці була піддана діяльність тих історичних постатей, які були частково реабілітовані у 1960-х роках: Михайло Драгоманов, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Скрипник, Василь Блакитний-Елан та діячі ВАПЛІТЕ. У результаті боротьби з “ідеалізацією” українського минулого національна історія нагадувала мінне поле, складене з заборонених і напівзаборонених імен та сюжетів, – торкатися їх було небезпечно, та й ніколи не було певності, що дозволені сьогодні теми, завтра не стануть вибуховими. Грицак Я. Й. Нарис історії України: Формування модерної української нації XIX-XX ст. [Електронний ресурс]. Режим доступу http://history.franko.lviv.ua/PDF%20Final/Grycak.pdf С. 211. У певному сенсі, за часів Щербицького, тенденції у трактуванні історії України (як і в Білорусії) прийняли форму ще більш крайню, ніж усе, що говорилося за Сталіна. У 1970-х роках була витворена концепція, яка мала служити історичним обґрунтуванням формування “радянського народу”. Особливо яскраве вираження вона найшла під час святкування 325-річчя “возз’єднання України з Росією” (1979). С. 211. Коріння «нової історичної спільноти», згідно нової інтерпретації, мало сягати ще до часів Київської Русі, де на базі спільної території та спільної («давньоруської») мови нібито утворилася «єдина давньоруська народність». З цієї народності започаткувалися «старша» (як за віком, так і за статусом) російська та «молодші» – «білоруська» й «українська» нації. Навіть після розпаду Київської Русі усі три народи продовжували себе усвідомлювати як єдиний руський народ. Тому «возз’єднання» України з Росією у 1654 р., згідно нової концепції, було обумовлено всім попереднім природнім й історичним розвитком. Як гірко іронізували українські історики, згідно радянської історіографії Україна й українці з’явилися на земній поверхні лише для того, щоб «возз’єднатися» з Росією й росіянами. У результаті ідеологічної чистки 1972-1979 рр. українці фактично були позбавлені своєї власної історії[727, с. 211]. Примітка 1. Текст, запозичений у Я. Грицака, не був взятий в лапки. С. 320. Однак група письменників – Іван Білик, Роман Іваничук, Леонід Махновець, Сергій Плачинда, Роман Федорів та ін., – які у 1960-х – 1970-х роках продовжили друкувати правдиві історичні розвідки, романи та збірки, вибираючи для своїх літературних творів сюжети з історичного минулого України. На відміну від професійних істориків, вони були менше пов’язані з марксистською методологією і тому користувалися більшою свободою вислову[727, с. 212]. Примітка 1. Текст запозичено у Я. Грицака, піддано рерайтінгу, і не взято в лапки. С. 327. Пом’якшення курсу щодо української інтеліґенції не було заслугою республіканського керівництва. В. Щербицький, очевидно, і тут лише виконував волю московського керівництва: у той же день, коли у Києві було знято Маланчука, вийшла постанова ЦК КПРС «Про дальше покращення ідеологічної політико-виховної лінії». Оскільки в СРСР проголошувалася побудова розвинутого соціалізму і сформування радянського народу, то це мало б означати згладжування й поступове загасання соціальних конфліктів. Йшлося Коріння “нової історичної спільноти”, згідно нової інтерпретації, мало сягати ще до часів Київської Русі, де на базі спільної території та спільної (“давньоруської”) мови нібито утворилася “єдина давньоруська народність”. З цієї народності започаткувалися “старша” (як за віком, так і за статусом) російська та “молодші” – “білоруська” й “українська” нації. Навіть після розпаду Київської Русі усі три народи продовжували себе усвідомлювати як єдиний руський народ. Тому “возз’єднання” України з Росією у 1654 р., згідно нової концепції, було обумовлено всім попереднім природнім й історичним розвитком. Як гірко іронізували українські історики, згідно радянської історіографії Україна й українці появилися на земній поверхні лише для того, щоб “возз’єднатися” з Росією й росіянами. У результаті ідеологічної чистки 1972-1979 рр. українці фактично були позбавлені своєї власної історії. С. 211-212. Цю прогалину пробувала заповнити група письменників – Іван Білик, Роман Іваничук, Леонід Махновець, Сергій Плачинда, Роман Федорів та ін., – які у 1960-х – 1970-х роках вибирали для своїх літературних творів сюжети з історичного минулого України. На відміну від професійних істориків, вони були менше пов’язані з марксистською методологією і тому користувалися більшою свободою вислову. С. 213. Пом’ягшення курсу щодо української інтеліґенції не було заслугою республіканського керівництва. Щербицький, очевидно, і тут лише виконував волю московського керівництва: у той же день, коли у Києві було знято Маланчука, вийшла постанова ЦК КПРС “Про дальше покращення ідеологічної політико-виховної лінії”. Оскільки в СРСР проголошувалася побудова розвинутого соціалізму і сформування радянського народу, то це мало б означати згладжування й поступове загасання соціальних конфліктів. про особливий вид компромісу, коли партійні лідери робили певні поступки інтеліґенції в обмін за її безумовну лояльність. У республіках це, очевидно, вимагало знесення найсуворіших обмежень щодо розвитку національних культур. Тому та частина української інтеліґенції, яка виявилася готовою до співпраці з режимом ціною такого компромісу, з задоволенням відзначала відновлення рівноваги між «національною формою» і «соціалістичним змістом» в українській підрадянській культурі[727, с. 213]. Примітка 1. Текст запозичений у Я. Грицака не був взятий в лапки. Йшлося про особливий вид компромісу, коли партійні лідери робили певні поступки інтеліґенції в обмін за її безумовну лояльність. У республіках це, очевидно, вимагало знесення найсуворіших обмежень щодо розвитку національних культур. Тому та частина української інтеліґенції, яка виявилася готовою до співпраці з режимом ціною такого компромісу, з задоволенням відзначала відновлення рівноваги між “національною формою” і “соціалістичним змістом” в українській під радянській культурі.